2. 3. “Класична” теорія політичних партій

При оцінці значення романо-германського напрямку в дослідженні політичних партій слід окремо наголосити на працях таких відомих авторів як М.Острогорський, Р.Міхельс, М.Вебер, які  вважаються засновниками “класичної” теорії політичних партій.

У М.Острогорського та Р.Міхельса (на відміну від М.Вебера) партійні організації, які переважно представлені партійним апаратом, зазнають жорстокої критики за їх “шкідливий”  вплив на демократію.

М.Я.Острогорський (1854-1919) – заклав основи політичної соціології як самостійної наукової дисципліни, сформував висновки, які отримали в науці характер парадигми. Поряд із такими вченими як М.Вебер та Р.Міхельс він визнаний одним із засновників політичної соціології, перш з все теорії політичних партій. Його фундаментальна праця “Демократія та політичні партії” була вперше опублікована в Парижі у 1898р. Вже в рукописному варіанті вона перекладалася для видання в Лондоні та Нью-Йорку. Після її виходу автор отримує запрошення очолити кафедру в Клівлендському університеті, однак відмовляється у зв’язку із обранням депутатом Першої Державної Думи (1906). Займався політичною діяльністю в партії кадетів. Помер незабаром після жовтневої революції в Росії.

Для М.Острогорського демократія це не статичний стан суспільства, а його розвиток, який виражається в безперервній боротьбі інтересів різних соціальних верств, груп, організацій, партій. Через це зрозуміти всяку демократію можливо лише шляхом аналізу політичної поведінки широких мас, формальних інститутів, що їх представляюють, особливо політичних партій. Суть праць М.Острогорського заключається якраз в тому, що він зробив партії предметом спеціального наукового дослідження і розкрив загальні тенденції і навіть перспективи їх розвитку.

На відміну від багатьох дослідників він не ставить питання про те, що собою представляють партії чи як працює партійна система. Його швидше цікавило питання про загальні характеристики політичних партій в умовах демократії. І хоча М.Острогорський, як відзначав американський дослідник його творчості С.Ліпсет, і не був соціологом в сучасному значенні цього слова, однак до аналізу суті поставленої проблеми він підійшов значно глибше ніж інші політичні аналітики. Він послідовно намагався сформувати теорію партійної організації. І саме в цьому заключається його основний вклад у розвиток політичної соціології. У історичній еволюції останньої М.Острогорський є своєрідною ланкою, що зв’язує класичні політичні доктрини минулого (А.Токвіль, Дж.Міль, Ш.Монтеск’є) з політичною соціологією ХХ ст. (М.Вебер, Р.Міхельс, М.Дюверже). І саме цим пояснюється величезний інтерес до його наукової спадщини.

“Він,- пише відомий французький дослідник творчості М.Острогорського П.Розанваллон,- показав, що демократія – це швидше проблема, ніж рішення”. У своїй праці він виразно акцентує увагу на проблемі існування трьох типів соціальних конфліктів 1) конфлікт між суспільством в цілому та політичною партією, яка відстоює інтереси окремої соціальної верстви, 2) конфлікт між партійними масами (електоратом) і партійним апаратом, 3) конфлікт між партійним апаратом і тією частиною партії, яка у випадку перемоги на виборах обіймає державні керівні посади.

В центрі наукового дослідження М.Острогорського – проблема внутріпартійного механізму влади, ролі та місця кокусу в діяльності партій нового типу. Під кокусом він розумів таку первісну партійну ланку, яка забезпечувала зв’язок політичного керівництва з масами. Сам факт утворення такого єдиного центру, який отримав назву головного кокусу, в концепції М.Острогорського виступає як вирішальна стадія консолідації партії, початок її бюрократизації та централізації.

”Кокус, який групував навколо себе всіх передових і відданих членів партії – скоро стає фракційною фортецею для групи, яка наповнена сектантським духом, і кокус був тим більш нестерпним і претензійним, що народна форма його організації давала йому привід видавати себе за єдиного і законного представника ліберальної  партії.- пише М.Острогорський.- Цей дух кокусу не забарився проявити себе в здійсненні ним свойого першого завдання: призначенні кандидатів для парламентських виборів”. Дане положення М.Острогорського знаходить своє продовження у теорії плебісцитарної демократії М.Вебера.

На відміну від традиційних носіїв влади, кокус, не лише не старається афішувати свій вплив в суспільстві та партії, а навпаки, намагається приховати його. Виникнувши спочатку як спеціалізований орган, що забезпечує зв’язок між парламентською фракцією та групами виборців, кокус з часом перетворюється у інститут, що займається мобілізацією населення на підтримку тієї чи іншої програми, координацією всієї партійної роботи в масах, підбором і призначенням функціонерів на керівні посади в центральному та місцевому апараті, і нарешті пропагандою партійної ідеології. Суть влади кокусу полягає в маніпулюванні матеріальними ресурсами, кадрами, інформацією. З самого початку свого існування кокус заявив про себе як про грізну силу, яка для зміцнення своєї влади та престижу не рахується ні з чим і може усувати навіть достатньо авторитетних політичних діячів.

Таким чином кокус представляє собою механізм, який дозволяє невеликій групі людей контролювати і направляти поведінку мас. Як говорить М.Острогорський достатньо купки людей, щоби створити могутню організацію, яка охоплює своїм впливом тисячі виборців. Кокус протиставляється реальним і живим політичним силам. Створюючи ілюзію реальності, умовні сили впливають на свідомість та поведінку людей. Удосконалення техніки ідеологічного впливу на маси зробило можливості кокусу практично безмежними. Неформальний центр керує організацією виборчої кампанії в суспільстві, пресі та парламенті, що дозволяє йому повернути громадську думку зразу ж в діаметрально протилежному напрямку.

З утворенням кокусу процес концентрації та централізації влади на цьому не зупиняється, а іде значно далі. Розвиток транспортних засобів та засобів комунікації ще більше посилюють ці тенденції. Під контролем центрального кокусу опиняється вся країна. Партійна організація набирає форми “партійної машини”. “Життя партії,- писав М.Острогорський,- зводиться до добре розіграного шоу. Жодної гнучкості, еластичності в рухах, по всій лінії строга гра, причому все наперід відредаговано, виключаються будь-які прояви ініціативи. Поширення ідей, конфлікти поглядів, демонстрації політичних почуттів… - все це є предметом виробництва, як на якій небудь Манчестерській фабриці чи на Бірмінгемському заводі”.

Розроблена М.Острогорським концепція кокусу була гідно оцінена і продовжує відігравати важливу роль і в сучасній соціології політичних партій. Таким чином М.Острогорський достатньо чітко визначив протиріччя між демократією і політичними партіями. Криза демократії, про яку писав М.Острогорський, стала таки реальністю там, де повалення абсолютизму в ході народних революцій ХХ ст. привело не до створення ліберальних режимів, а до панування масових монолітних політичних партій із вождистською структурою влади. Типовим прикладом цього була Веймарська республіка.

Значне місце у праці М.Острогорського займає обгрунтування позитивної програми виходу із існуючої ситуації. На місце політичних партій старого типу, які мають постійну структуру і організацію, що захоплені лише боротьбою за владу він пропонує створити вільні громадські асоціації, рухи, ліги, які ставлять перед собою більш конкретні завдання. Вони повинні бути дуже гнучкими і членство у одній із них не повинно виключати членства у іншій. З появою такого роду громадських асоціацій, які сприяють залученню громадян в політичне життя, М.Острогорський пов’язував великі надії. Він виступає проти ідеї Ж.-Ж.Руссо про “загальну волю”, яка веде до уніфікації людей. Загальна воля, на думку М.Острогорського, є втіленням різних переконань.

“Завдання, яке слід виконати – колосальне – потрібно повернути громадянину владу над державою і відновити дійсні цілі цієї держави; потрібно ліквідувати поділ між суспільством і політичним життям і анулювати розрив між політикою та мораллю; потрібно, щоб громадянська байдужість поступилася місцем активній і пильній громадській свідомості; потрібно, щоб свідомість громадянина звільнилася від формалізму, який її опанував, щоб виборці і вищі керівники влади підпорядкували свою політичну діяльність суті справи, а не умовності фраз; потрібно, щоб переваги характеру і розуму, іншими словами істинне управління лідерів, витіснене політичним механізмом, було відновлене у праві очолювати собою управління республіки; в політичному суспільстві необхідно відновити як авторитет так і свободу, які узурповані людьми, що торгують суспільним благом під прапором партії та ім’ям демократії”.

Фундаментальним недоліком парламентської демократії на який так переконливо вказав М.Острогорський є відчуження суспільства від управління і державної влади. Він показав яким чином при наявності рівного виборчого права основна маса населення тим не менше витісняється із активного політичного життя, стає об’єктом маніпулювання зі сторони партійної еліти.

Праця М.Острогорського справила значний вплив на формування поглядів іншого теоретика політичних партій – Роберта Міхельса. Його основна книга “До соціології партій в сучасній демократії” (1910) була присвячена проблемі олігархічних тенденцій в масових партіях нового типу. Загалом Р.Міхельс повязував діяльність партійних структур із “загибеллю демократії”.

Своє вчення про партії він будує на узагальненні досвіду німецької соціал-демократії перед першою світовою війною. Вчений аналізує розвиток масових партій і процес перебудови партійно-політичних інститутів в умовах виходу на політичну арену широких мас трудящих. Його концепція відображає переломний момент в життєдіяльності партій – перехід від вільних об’єднань однодумців  елітарного типу до організацій з розгалуженим бюрократичним апаратом, націленим на вербування масової членської бази, завоювання максимального числа голосів. 

“Без організації демократія немислима.- зазначає Р.Міхельс,- Всякий клас, що пред’являє суспільству певні вимоги… потребує як економічної так і політичної організації, як єдиного засобу для здійснення сукупної волі. Організація, заснована на принципі найменшої трати сил, тобто на максимально можливій економії сил, є готовою зброєю слабих у боротьбі із сильними”. Безпосередня реалізація сукупної волі неможлива в силу формально-технічних причин. “До прийняття навіть самих необхідних рішень безпосередньо і самостійно суверенні маси є не здатними. Неможливість прямої, як і можливість представницької демократії визначаються насамперед чисельністю. Та ж сама постановка питання і відповідь на нього можуть сьогодні бути віднесені і до організації партії. У великих промислових центрах робітнича партія нараховує сотні тисяч членів, і ведення справ цієї гігантської корпорації вже неможливе без представницької системи. Очевидно, що використання такої величезної маси людей, які належать до єдиної організації, як основи прямого прийняття рішень, практично  неможливе. Так виникає потреба у делегатах, які виступають в підтримку інтересів мас і полегшують останнім виконання їх волі.”

Однак політично необхідний принцип організації таїть в собі серйозну небезпеку і веде до серйозних змін у діяльності самої організації. У всякій, навіть найбільш демократичній групі, підготовка і здійснення будь-якої акції потребує лідера. Спочатку даний лідер є лише слугою мас. Основу організації складає принцип рівноправності всіх членів, який гарантує максимальній кількості її членів участь у прийнятті рішень. Всі мають право обирати і бути обраними. Всі посади в організації є виборними. Партійні чиновники підкоряються виконавчим органам масової волі і знаходяться в постійній залежності від всієї партії і можуть бути нею відкликані. По відношенню до своїх вождів маса членів партії є всесильною. Однак далі, в міру ускладнення завдань і зростання індивідуальних вимог до партійного керівництва розвиток партійної організації відбувається в напрямку обмеження природнього відбору лідерів і посилення ролі останніх в житті організації. “Ініціатива і здатність формувати точку зору стають таким чином професією вибраних, в той час як масам залишають можливість проявляти таку більш пасивну чесноту як дисципліну. Вожді, які спочатку були лише виконавцями волі мас, стають незалежними, звільняються від мас. Визнання організації – це завжди вираження тенденції до олігархії. Суть всякої організації (партії, профспілок і т.д.) містить в собі завжди глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури викликає в організованих масах серйозні зміни. Відношення вождя до мас вона перетворює у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ всякої партії чи профспілки на меншість, що керує і бльшість, якою керують. З посиленням організації демократія починає зникати. За правило можна вважати наступну закономірність: влада вождів зростає пропорційно росту організації”. 

Із зростанням організації ускладнюється процес управління нею. Члени організації все частіше змушені відмовлятися від самостійного регулювання цілого ряду питань і навіть їх перевірки. Їм все частіше доводиться при цьому довіряти платним функціонерам, іншим довіреним особам. В такий спосіб формується строго відособлена бюрократія. “Таким чином, немає сумніву в тому, що бюрократизм олігархічної партійної організації зумовлений практичною формальною необхідністю. Він представляє собою неминучий продукт всякого принципу побудови організації як такої. Проти цього закономірного руху не здатний нічого зробити навіть радикальний напрям в соціал-демократичній партії”. Результати свого дослідження Р.Міхельс формулює як “залізний закон олігархії”. Загалом Р.Міхельс вважав демократію несумісною з партіями ні в плані їх внутрішньої організації, ні на державному рівні.

М.Вебер розглядав партію як організацію спрямовану на завоювання посад. “Хто займається політикою,- пише він,- той старається отримати владу. Всі партійні битви є битвами не лише заради предметних цілей, але перш за все за патронаж над посадами. З часу зникнення старих суперечностей в трактуванні конституції  багато партій (саме так виглядає справа в Америці) перетворилися в справжні партії мисливців за посадами… В результаті загальної бюрократизації, із зростанням кількості посад і попиту на них як форми специфічно гарантованого забезпечення дана тенденція посилюється для всіх партій і вони все більшою мірою стають таким засобом забезпечення своїх прихильників.” 

Ця специфіка політичних партій визначає особливості її організаційної структури.  “У всіх політичних союзах з періодичними виборами влада політичного підприємства необхідно виступає як підприємство претендентів. Це означає, що відносно невелика кількість людей, зацікавлених в першу чергу в політичному житті, тобто в участі у політичній владі створюють собі шляхом вільного вербування свиту, представляють себе чи тих кого вони опікають в якості кандидатів на виборах, збирають грошові ресурси і приступають до пошуку голосів. Неможливо собі уявити як би у крупних об’єднаннях взагалі відбувалися б вибори без такого підприємства. Практично воно означає поділ громадян з виборчим правом на політично активні та політично пасивні елементи. Вожді і їх свита як активні елементи вільного вербування свити і через неї, пасивної маси виборців для виборів вождя – є життєво необхідними елементами кожної партії.” 

Він теж відзначає як загальну тенденцію професіоналізацію і спеціалізацію партійної діяльності. “…правляча партія,- пише М.Вебер,- для того, щоб утвердити свою владу всередині (держави) і мати можливість проводити більшу зовнішню політику, потребувала боєздатний і конфіденційний дорадчий орган, який складався лише з  провідних її діячів, тобто власне кабінет, а по відношенню до громадськості,- відповідального за всі рішення вождя”.  

Спочатку політичні партії були об’єднаннями “авторитетних” людей, а центральний апарат партії знаходився під контролем парламентарів. Однак в міру зростання масштабів організації, пов’язане із зростанням кількості виборців, відбувається трансформація організаційної будови партій. “Пануванню авторитетних людей і правлінню парламентарів приходить кінець. Підприємство беруть у свої руки політики “за основною професією”, які знаходяться поза парламентом”. Формально залишається широка демократія всередині партії. Однак вже не парламентська фракція створює партійні програми і не авторитетні люди займаються підбором і висуненням кандидатів. Формально цим займаються організовані у місцеві осередки маси членів партії, але фактично все це зосереджено в руках партійних чиновників – партійної “машини”. Головним тут є те, що весь цей людський апарат – “машина” – чи, швидше ті, хто нею керує, в стані взяти за горло парламентарів і значною мірою навязати їм свою волю. Дана обставина має особливе значення для відбору вождів партії. Вождем стає лише той, в тому числі і через голову парламенту, кому підкоряється “машина”. Іншими словами, створення таких машин означає виникнення плебісцитарної демократії. Таким чином над парламентом фактично виростає плебісцитарний диктатор, який за допомогою “машини” підкоряє собі маси і для котрого парламентарі становлять всього лише його свиту. Дане становище можна назвати “диктатурою”, яка базується на емоційності мас”.

Формування системи плебісцитарної демократії породжує фігуру партійного “боса”. Партійний бос – це політичний капіталістичний підприємець, який забезпечує голоси партії та її вождю, а також займається фінансуванням виборчої кампанії. Як правило він не займається публічною політичною діяльністю і не обіймає серйозних партійних посад, він працює в тіні, однак саме він контролює партійну машину. Основним його інтересом – є контроль над розподілом посад після перемоги партії на виборах. 

Розподіл посад відбувається в залежності із заслугами перед партією. Ця система отримала назву –spoil system- її виникнення пов’язане із перемогою на президентських виборах в США кандидата селян Заходу Ендрю Джексона. В руках президента зосереджене право на призначення від 300 до 400 тисяч чиновників, яке він здійснює після відповідних консультацій із місцевими босами. “Таким чином мова йде про могутнє капіталістичне, повністю заорганізоване зверху донизу, партійне підприємство, яке спирається на надзвичайно міцні, організовані подібно до ордену клуби типу “Таммані-холл”, метою котрих є виключно досягнення прибутку через політичне панування, перш за все над комунальним управлінням”.

Вклад М.Вебера, який відмовився від прямої критики політичних партій, в розвиток партійної теорії заключається також в розробці ним “мінімального” визначення політичних партій і моделі класифікації партій  на основі їх звязку із соціальною структурою та врахуванням різноманітних стадій еволюції партійних формацій. 

В його типології політичних партій розрізняються наступні види: а) група прихильників, що об’єднується не стільки спільною політикою, скільки авторитетом вождя – харизматична, вождистська партія, б) партія нотаблів, зайнята виключно організацією виборів, в) сучасна організована “масова партія” з високим рівнем бюрократизму і дисципліни, централізованим керівництвом.

“…керівництво партіями зі сторони плебісцитарних вождів,- заключає М.Вебер,- зумовлює… духовну пролетаризацію свити. Щоб підійти вождю в якості апарату, свита повинна сліпо йому підкорятися, бути машиною по-американськи, без перешкод, які з’являються у зв’язку із претензіями та амбіціями авторитетних людей. Ось та ціна, яку доводиться сплачувати за керівництво вождя. Однак вибирати можна лише між вождистською демократією з “машиною” і демократією позбавленою вождів, тобто пануванням “професійних політиків” без покликання, без внутрішніх, харизматичних якостей, які і роблять людину вождем.” 

Таким чином, ряд методологічних конструкцій розроблених М.Вебером, М.Острогорським, Р.Міхельсом заклали основи сучасної теорії політичних партій, визначили її загальну спрямованість. Через це вони продовжують залишатися актуальними при вивченні сучасної теорії політичних партій.