Драгоманівець Ярослав Джусь: «Відпочинок від однієї справи – заняття іншою»

Кожен університет поважає своїх науковців, викладачів, цінує своїх студентів та пишається своїми випускниками. Адже кожен, хто покидає стіни alma mater – особистість, індивідуальність, яка зросла на високих постулатах академічної освіти і представляє еліту держави. Випускники Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова вже давно реалізовують себе у найрізноманітніших справах, їх знає і любить Україна. А серед них і знамениті педагоги, вчені, спортсмени, співаки й артисти, журналісти, політики, кінозірки. До когорти таких з упевненістю можна віднести й Ярослава Джуся.

За останні 3 роки його життя кардинально змінилося. А допомогла йому в цьому участь у другому сезоні шоу «Україна має талант». У свої 24 роки юнак зумів багато чого зробити для підвищення рівня української культури, особливо серед молоді – зініціював перший молодіжний пізнавально-розважальний проект «Ukrainian Party», створив соціальний фільм «Україна – це ТИ», а також є учасником багатьох молодіжних організацій.

Про те, чому талановитий юнак обрав саме провідний педагогічний університет та чи допоможе це йому у майбутньому спробуємо сьогодні дізнатися.

– Ярославе, ти прославився на всю країну після участі в шоу «Україна має талант». Скажи, будь ласка, коли власне розпочалася твоя творча кар’єра?

– Так, справді, країна дізналася про мене після участі у вищезгаданому шоу, але з музикою своє життя я поєднав трохи раніше - виступати почав з 5-річного віку. З народження за моїм розвитком пильно слідкувала мама, намагаючись розвити все, чим наділила мене природа та прищепити своїй дитині любов до найрізноманітніших напрямків творчості.

Вже у чотирирічному віці я написав свої перші твори для фортепіано, а за рік почав виступати на сценах свого рідного міста - Києва. І сьогодні є ще люди, відомі, вже старшого покоління, деякі, навіть народні артисти, що пам’ятають перші виступи мене, малого..

– А де саме ти виступав?

– У Будинку вчителя, Будинку письменників, театрі “Бенефіс”(який колись був на Хрещатику 46, а тепер там банк...Дуже прикро), Українському домі, ЦКіМ КПІ та в інших. Брав участь у різноманітних дитячих конкурсах, олімпіадах та фестивалях. Тому саме київські сцени стали для мене першими і досить повчальними.

– Наскільки я розумію, то ти виступав зі своїми власними творами…

– Так. На той час це було менш поширене явище. Тим більше я в 4 роки писав і виконував п’єси двома руками, і як неодноразово чув від журі, достойно. І тут також варто віддати належне вихованню, хто пам’ятає 90-ті – зрозуміє. Коли на полицях не було ні одягу, ні продуктів - не всі могли приділяти увагу розвитку та вихованню дітей, а мама мені навіть сама власні ігри придумувала та малювала, бо їх теж не можливо було ніде придбати.

– Цікаво, а як же ти – музикант - потрапив до педагогічного вишу?

– Ну по-перше у мене вдома щодня був гідний приклад для наслідування – моя мама. А в НПУ імені Михайла Драгоманова мене привело ще й навчання в Кобзарській школі. До цього я закінчив Стрітівську вищу педагогічну школу кобзарського мистецтва. Це єдиний заклад в Україні, який виховує кобзарів і бандуристів. Ця школа вже сама по собі є педагогічною, тому й нахил у неї відповідний.

Після закінчення переді мною постав вибір вищого навчального закладу. Документи подав у 4 виші: Академію керівних кадрів, Інститут культури, Київський національний університет театру, кіно й телебачення імені Карпенка-Карого та в Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова.

– Як мені відомо, в КНУТКТ імені Карпенка-Карого ти подав документи на спеціальність «Звукорежисура». Чому твій вибір впав саме на цей напрямок?

– Мене завжди дратували такі ситуації: музикант або співак готує номер – пише слова, музику, створює аранжування, готується до виступу, все продумує, створює театральну постановку, – а звукооператор сидить за пультом, і не відомо, що він там робить. Просто не може нормально визвучити артиста, і виходить, що все йде коту під хвіст, як кажуть у народі. І часом через такі проблеми артист не може достойно представити свою роботу глядачу. От я й вирішив спробувати стати професіоналом цієї справи, як би це не видавалося смішним, але щоб просто правильно вмикати звук. Та от тільки в цей університет я не вступив, про що не жалкую, бо якби пішов цим шляхом, занурився у фізику та інші науки, життя склалося б зовсім по-іншому. А я себе відношу все таки швидше до гуманітарного профілю.

Вибір тепер залишався невеликий. Але, мабуть, виховання справило на мене найбільший вплив, тому й «потягло» до педагогіки.

– А як власне до твого вибору поставилася мама?

– Моя мама - інженер-конструктор. Але на справді вона вроджений педагог і психолог, який має прекрасне відчуття гармонії та внутрішнє розуміння того, як правильно виховувати та розвивати дитину, у неї безліч цікавих та креативних ідей. Саме у такому руслі вона мене й зростила. Мою творчу діяльність, і гуманітарну спрямованість вона завжди підтримувала, але вибір залишала за мною. Коли дізналась, що я здав всі іспити, і став студентом педагогічного – дуже раділа.

Хоча буває інколи спитає: “Ярославчику, чого це ти пішов у педагоги? Хіба на зарплату педагога можна прожити?” Це всім відомо, але я знаю, що насправді мама завжди хотіла змінити систему нашої освіти, бо вважає її місцями недосконалою. Опосередковано займається цим і зраз, правда, поки що, локально

– І саме тому ти вирішив допомогти здійснити мамину мрію…

– Можливо, не лише тому, але певний поштовх був. Коли ж я дізнався, що в НПУ імені М. П. Драгоманова є такий напрямок як «Музичне мистецтво й психологія», то твердо вирішив, що мені туди. Для мене, людини творчої, цікаво було дізнатися як поєднується музика й психологія. І про свій вибір, принаймні сьогодні, я не шкодую.

– Як ти вважаєш, тобі здобуті знання в Драгоманівському університеті допоможуть далі в житті?

– Сподіваюся, що так. Багато хто із моїх друзів і знайомих дивується, мовляв, як можна поєднувати ці два різних напрямки. Але я всім пояснюю, що тепер можу писати психологічну музику, яка буде лікувати людей. Тим паче, що мій музичний інструмент – бандура – має унікальний і неповторний звук, що справді може лікувати.

– Розкажи, будь ласка, як минули твої студентські роки?

– Ой, дуже швидко. Справа в тому, що на стаціонарі я навчався лише 2 роки. Проте є що згадати. На першому курсі, наприклад, був дуже активним студентом. Об’єднавши нашу групу психологів ми взяли участь у загальноуніверситетському конкурсі КВК. Вибороли тоді 1-ше місце! От… А на 2-ому пішов на кастинг головного шоу країни «Україна має талант», потрапив на проект і півроку просто вилетіло з мого студентського життя разом із літньою сесією.

– Як викладачі поставилися до твоєї участі у проекті? Була якась поблажливість?

– Якщо чесно, для мене це загадка. Я навіть не знаю чи взагалі хтось із університету знав про те, що я брав участь у цьому шоу. Мені чомусь так здається. Коли наші студенти їздили десь виступати, по Україні чи за кордон, займали там призові місця, то їх нагороджували якимись листами, дипломами, грамотами. Може про мене мало хто знав, і це мене не дуже турбувало… Якось не склалось у мене з піаром самого себе... Студенти бачили виступи, вітали, і це було дуже приємно. А з викладачів напевне знав тільки проректор – Анатолій Георгійович Болгарський та ректор - Віктор Петрович Андрущенко, – яким я неодноразово носив листи з телеканалу і говорив: «Розумієте, Вікторе Петровичу, у мене генеральні репетиції, зйомка…»

Згодом дійшли чутки і до викладачів. Вони цікавились моїм розвитком, творчими успіхами, бажали нових звершень та перемог. Та різноманітні заходи, виступи по Україні і за кордоном впливали на відвідуваність їхніх уроків...

– Але ж ти це робив не з власного бажання чи нелюбові до них. У тебе просто був надзвичайно стрімкий підйом у творчому житті…

– Так, мабуть саме тому й перейшов на заочну форму навчання. Мені катастрофічно не вистачало часу, щоб зробити все, що я хотів, а планів і ідей було чимало. Я людина громадська, люблю взяти участь у соціальних проектах чи благодійних фестивалях, в якійсь корисній акції. Можу і на мітинг піти, якщо країна в небезпеці, люблю, коли народ об’єднується, достойно відстоює свої права і досягає бажаних результатів. А тут ще купа власних задумів і ідей, запрошень на концерти та вечірки.

Все це мене розривало і я зрозумів, що далі навчатися на стаціонарі просто не зможу. Але все одно у мене про Драгоманівський університет залишилися гарні спогади. Студентське життя – це студентське життя, воно запам’ятовується назавжди, як би там не було.

– Ярославе, ти на початку говорив про те, що в дитинстві твоїм музичним інструментом було фортепіано. А що змусило тебе його змінити на бандуру?

– Нічого не змушувало. І я не змінив, насправді. У мене це два улюблені інструменти, які йдуть паралельно у моєму житті. Я не забуваю про жоден. Просто так склалося, що після участі в талант-шоу, коли звучить ім’я Ярослав Джусь, то це синонім до слова «бандурист». Я зараз навіть часто на концертах використовую фортепіано, бо воно мені так само близьке, я з нього починав, хоча ні, першим інструментом був дитячий акордеон, але якби я в дитинстві не зробив вибір між музикою і футболом, а така ситуація була, десь у 8-річному віці, то може б зараз я працював у зовсім іншому руслі.

– Який цікавий факт твоєї біографії… То ти ще й спортсмен?

– О, ні! Я не спортсмен. Я взагалі…м’яко кажучи трохи апатично ставлюсь до спорту. Мене мама вже 20 рік намагається всілякими способами привчити робити ранкову гімнастику, але поки ніяк...(сміється) Але в мене були задатки. Я у житті «правша», але чомусь все інше мені зручно робити лівою. Коли я в дитинстві грав у футбол, бив по м’ячу і забивав тільки лівою ногою. І тренер мені колись говорив, що це гарний козир у футбольній команді. Коли отримав запрошення приєднатися до команди, то мама сказала: «У тебе є вибір: або фортепіано, або м’яч». Музика перемогла! Просто вона завжди була зі мною. Зробити остаточний вибір допоміг випадок. Якось у суботу вдома у нас було прибирання музика звучала звідусіль: з екрану телевізора – поп-музика, з магнітофона – альтернативний рок, а на радіо – класика. І я кричав: «Тихо – музика!», звертаючись до радіоприймача. З дитинства в мене ця тяга до класичної, мелодійної, романтичної музики. Зараз, правда, я слухаю все, окрім російськомовного шансона.

– То все ж, Ярославе, як у твоєму житті з’явилася бандура?

– У мене в житті було три моменти, які «підвели» мене до бандури. Перший – це бажання навчитися грати на арфі. Але в ті часи на арфі грали тільки жінки, і згодом ця мрія відійшла. Другий момент – коли ми купили фортепіано, перша пісня, яку мені підібрала бабуся, а вона мала теж абсолютний слух, це була пісня «Марусине серце». І як не парадоксально, вона ще має назву «Взяв би я бандуру».

Через кільканадцять років почув по радіо про Стрітівську кобзарську школу. Тоді мене зацікавив цей інструмент і я поїхав у глухе село, розташоване за 70 км від Києва, аби вступити на навчання. Отак я, корінний киянин, почав навчатися у сільській школі. (сміється). Але, якщо чесно, мені там сподобалося. У мене немає рідних у селі, я – «дитина асфальту», тому був надзвичайно радий хоч ненадовго стати ближчим до природи. І всі 4 роки навчання я отримував від тієї краси позитивні емоції та натхнення. А зараз я там працюю, одразу, після закінчення НПУ імені Михайла Драгоманова став викладачем фортепіано. Індивідуально навчаю 12 студентів.

– А хто навчається у цій школі?

– Школа ця всеукраїнського масштабу, тобто сюди збирають бандуристів з усієї України. Одночасно може навчатися близько 50 осіб. Школа має свій гуртожиток, до речі, з європейським ремонтом. Викладі переважно з Києва, щодня їздять із різних музичних та педагогічних ВНЗ аби навчати молодь.

– Скажи чесно, тобі подобається працювати вчителем, щодня чомусь вчити молодше покоління?

– Мені подобається, але…

– Але? Тобто ти вважаєш, що твоє – це все таки сцена?

– Знаєш, сьогодні я й сам ще не знаю що моє, а що – ні. Мені багато хто про це говорить, мовляв, не можна «розпилюватися», треба обрати якийсь один шлях… Але в мене чомусь все це й об’єднується в один шлях. І, як каже моя мама: «Відпочинок від однієї справи – заняття іншою». Я намагаюсь розставити пріоритети, можливо з часом щось і виділиться, але поки в процесі.

– Ярославе, ти – патріот. І це помітно. Йдучи на шоу грандіозного масштабу ти не зрадив собі. Не було страшно, що широка публіка не сприйме тебе таким і буде, як кажуть, провал?

– Йдучи на цей проект я мав кілька козирів. По-перше, мене туди, прямо кажучи, загітували прийти друзі. Але я вийшов на сцену не лише через це. В мені давно назрівало велике бажання щось змінити в країні, особливо по відношенню до української культури. Хотілося довести, що наша давня культура – це далеко не шароварщина, яка не може бути конкурентноспроможною, і яку молодь практично не слухає. Ще в школі я розпочав експерименти з бандурою, писав етюди, сучасні твори та аранжування відомих композицій в перекладі для бандури. Це було цікаво для мене самого та й для моїх однолітків. Бандура – унікальний інструмент, але про нього мало кому було відомо. За ці роки я почув не одну сотню вдячних відгуків, від людей, які до мого виступу взагалі не знали, що це за інструмент і які у нього можливості. А ще більшість глядачів проекту майже ніколи не асоціювали бандуристів із чимось сучасним. Тоді в Україні виконавців з сучасним репертуаром взагалі можна було порахувати на пальцях, тому я виконав попурі сучасних різножанрових композицій, та ще й зробив експеримент в одязі: поєднання старовинної вишиванки із сучасними широкими штаньми і кедами.

Короче кажучи, я свідомо йшов ламати стереотипи. Я відчував у собі силу, тим паче кобзарська школа дала мені своє «загартування». Хоча, якщо чесно, я не сподівався, що аж так далеко пройду, а мій наступний виступ матиме такий широкий розголос. З одного боку, це школа музична, а з іншого – патріотична. Саме там, в перші роки навчання сивочолі кобзарі відкрили мені очі й на бандуру, й на українську мову зокрема. До слова, десь до 9 класу я розмовляв переважно російською…

– Зараз ти прекрасно володієш українською… Якби ти щойно це не сказав, то я б ніколи не повірив у те, що колись ти її не знав…

– Дякую! Я вважаю, що кожна людина сама робить вибір щодо мови спілкування. Але подібні шоу – це масові проекти, що мають чималий вплив на наших спів громадян. І, якщо політики це питання мусолять і роблять конфліктним, то завдання народу, а саме кожного з нас, на своєму прикладі показувати, що проблеми немає, що ми єдині, і що мова наша милозвучна і кольорова, і жити вона буде, поки нею говоритимуть, що я, власне, й продемонстрував на сцені шоу. А головне – не соромитися цього. І це йдеться не лише про офіційні виступи, заходи чи новини на телебаченні, мова має жити в побуті, в родині, серед друзів, бо вона справді класна, просто не всі ще це розуміють.

– Рівно за рік після твоєї участі ти знову повернувся на проект, правда вже не сам. Цього разу привів цілий гурт з цікавою назвою «Шпилясті»! Як ти його зібрав і що тебе на цю справу надихнуло? Продемонструвати, що ти такий не один?

– Можна сказати й так. Після того, як я не пройшов до фіналу почався своєрідний бунт. Телеканал СТБ, продюсерський центр і самих журі почали закидати листами і електронними, і звичайними. На той час у мене вдома навіть Інтернету не було, але час від часу все ж заходив у мережу, слідкував за подіями. Інколи й сам дивувався, коли читав усе те. Навіть говорили, наче я сам виписував собі компліментів, бо дуже хотів повернутися на проект. А мені було так смішно, бо я тоді ще й не вмів реєструватися на форумах, якось було не до того. Але почував приємність, що чужі люди з усіх куточків України за мене вболівали. Це навіть складно словами передати. Я й досі не перечитав усіх листів, які мені надіслали в соцмережах.

Дуже багато людей звернулися з проханнями йти на третій сезон. Але я подумав тверезо і зрозумів, що особисто мені в цьому шоу далі щось показувати недоречно. Так, я міг би зіграти свої власні твори, міг би зробити ще якесь попурі, але з’явилася ідея об’єднати моїх друзів. Чесно кажучи, все робилося дуже швидко і без конкретики та серйозних планів на майбутнє. Але на сьогоднішній день, і цей проект виявився досить успішним, що приємно, бо він, один з тих, що і відображає мою педагогічну діяльність на практиці. А на початках я просто прийшов до товаришів, з якими ми навчалися у тій же Стрітівській школі, запропонував створити гурт і спробувати «порвати» сцену головного шоу країни. «Порвати» позитивом. Мені так набридло те, що в нас без кінця співають сумних пісень, плачуть, скаржаться на нещасну долю… Для чого? Думки, вони ж матеріалізуються! А потім і життя таке в країні. Я вирішив створювати гурт свіженький, веселенький, який нестиме тільки радість і позитивні емоції. Хлопці не одразу відгукнулися на цю ідею. Вони за мене щиро раділи, але себе там не уявляли. І я їх розумів. Бути першими не просто, а тим більше в таких образах, в яких я запропонував і на такому проекті, де від визнання до провалля один крок. Ну нічого, на роздуми часу було не багато, переконати їх вдалось, не знаю на скільки вони повірили в успіх цієї ідеї, але підготовкою до їх виступу я зайнявся з шаленими темпами і за тиждень-два ми поставили номер, і на кастинг у третьому сезоні на сцену вже вийшло моє «дітище».

– Де зараз можна найчастіше зустріти Ярослава Джуся і його «дітище»? Чи ви окремо виступаєте, чи разом?

– Як коли. Нас запрошують на фестивалі, концерти, інші заходи… Не скажу, що дуже часто запрошують, але виступи є. Інколи вони їздять самі, інколи з ними їжджу і я, але це залежить від події. У Києві виступають рідше і я цим питанням зараз, до речі, якраз і займаюсь. Ми просто ніяк не зберемося зробити свій сольний концерт. Я взагалі свій перший «сольник» відіграв у Канаді. А в нас на Батьківщині все ніяк руки не дійдуть. От запланували на квітень, думаю вдасться.

– Перший сольний концерт і у Канаді? Як ти туди потрапив?

– Завдяки тому ж шоу «Україна має талант». Мене побачили представники посольства України в Канаді і запросили на вшанування пам’яті жертв Голодомору. Я звичайно ж погодився, успішно виступив. І наступного літа запросили на гастролі. За час перебування отримав неймовірний досвід, познайомився з багатьма цікавими людьми, роздарував свої диски. До речі, диска у мене теж досі свого нема.

– А які ж тоді диски ти роздаровував українській діаспорі?

– Мої, але записані не на студії, а власноруч.

– Наскільки мені відомо, компанія Lipton подарувала тобі, як учаснику, що набрав найбільше голосів у глядацькому голосуванні на їхньому сайті, путівку до Парижа. Ти там теж гастролював чи вдалося відпочити?

– Це була романтична подорож на двох. У Парижі я був аж три дні, але вони були дуже насиченими та цікавими. Я поїхав туди із своєю дівчиною Катериною та бандурою. Встиг «засвітити» нашу українську культуру – грав просто неба. Вражень дуже багато, якщо чесно. Щиро дякую всім рідним, друзям, знайомим, шанувальникам та поціновувачам моєї творчості, хто вболівав за мене, голосував та підтримував. Дякуючи ним і відбулась ця поїздка.

– На якій сцені ти б найбільше хотів виступити?

– Мабуть ще такої немає. (сміється) У мене є один задум, який я поки не розповідаю нікому, але дасть Бог, це буде грандіозний проект з презентацією нашої культури на новому рівні, щоб усі побачили який ми колоритний народ і щоб про нас знали в усіх куточках земної кулі.

– Чи є в тебе якісь нові ідеї й проекти, якими б ти хотів поділитися?

– Зараз є кілька ідей, що могли би бути актуальними. Я брав участь у конкурсі «Єврохіт» – писав гімн на «ЄВРО–2012». Тут трапилася цікава ситуація. За день до того, як обрали переможця, мені телефонували кореспонденти від цього конкурсу, хотіли взяти інтерв’ю. А потім за кілька годин передзвонили і відмінили зустріч. Тепер сиджу й не розумію, чи потрапила моя мелодія у число кращих чи ні (На момент спілкування результату конкурсу ще не було відомо). Зараз я працюю з ді-джеями, пишемо мікс на цю мелодію і плануємо запустити на радіо. Тому, якщо все буде добре, з’явиться ще один єврохіт.

– Що б ти хотів побажати нашим студентам?

– На мій погляд, найголовніше – це бути небайдужим до своєї країни, до власного життя, в тому числі й до навчання. Не бути байдужим до всього, що відбувається навколо тебе. Не боятись бути не такими як всі. Будьте сміливими і втілюйте всі свої бажання та ідеї. Пам’ятайте, що студентські роки бувають тільки один раз, тому робіть все, аби їх запам’ятати на все життя. Ну звичайно в рамках дозволеного!

Радійте життю, дякуйте тим, хто вам його подарував і даруйте його іншим, будьте позитивними, добрими, люблячими і приязними. Все хороше, повернеться до вас в подвійній кількості. Живіть на повну і все буде ок!

Розмовляв

Антон ЮРЧЕНКО